Маланюк Євген

Минуло 119 літ від дня, коли прийшов у світ Євген Филимонович Маланюк, один із достойників української культури, вірний син України, що прожив більшу частину свого життя далеко від рідної землі, однак служив їй словом: іноді гірким і болючим, але завжди щирим.

Завершилася путь. Наче пісня —
                                 сувора і славна.
Відпливає поет — залишає хвалу
                                               і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна,
Україна заплаче на древнім
                                козацькім валу...

    Так писав на спомин про поета Б. Олександрів.

         Його поезія - це

Мій ярий крик, мій біль тужавий,
       Випалюючи ржу і гріх,
       Ввійде у складники держави,
       Як криця й камінь слів моїх.

       Зрештою, ці слова напевно стосуються всього творчого спадку письменника.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

В еміграції Маланюк снив рідним краєм. Його ліричний герой волів би навіть вмерти, аби тільки знову повернутися під рідну стріху, де б його зустріла в обіймах мати:

      Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх...

Та не судилося побачити рідну землю ще хоч раз, довелося поетові все життя поневірятися «на пісках емігрантських Сахар».

Так, без тебе повільна

               нестямна загибель,

                           Батьківщино моя, Батьківщино німа.

            Навіть гіркість в черствому

                                щоденному хлібі

                      Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

Ці слова — лейтмотив усієї творчості поета. Через усе життя проніс Маланюк палку любов до своєї далекої Вітчизни, до своєї улюбленої Степової Еллади. Вона, ця любов, була особливою — від прокляття і ненависті до неї, Чорної Еллади, Антимарії, яка дозволила себе сплюндрувати, розтоптати свою честь, і до великого сердечного щему за нею, єдиною:

Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки.